Як підтримувати себе (ч. 1)

Ми влаштовані цікаво: для нас неможливо ставитися до інших інакше, ніж ми ставимося до себе.

Це факт.

Одначе, тоді коли йдеться про підтримку, усе стає з ніг на голову. Чи траплялось вам спостерігати, як самовіддано людина підтримує партнера, сім’ю, колег, малознайомих і цілком незнайомих людей? І коли людину спитати, чи вона не втомилась, відповідь, звісно буде заперечною. Чи мова перейде на інше. (А очі-то червоні, і мішки під ними – характерного синюшного відтінку, і в постаті відчувається важкість…)

І як так, що інших підтримувати ми навіть дуже можемо, а себе… а себе – іншим разом? І чи правда реально – якісно допомагати іншим, ігноруючи себе?

Спробуємо розібратися.

З точки зору нашої культури, підтримувати інших – це, безумовно, «гарний вчинок». І від нас, узагалі-то очікується, що ми допомагатимемо за першим покликом.

Ось, спробуйте, приміром, уявити певну людину, яка щиро звертається до вас за підтримкою. І ви їй відповідаєте, не змигнувши оком: «Я не можу (або ще страшніше – не хочу) вам допомогти зараз.»

Ті з вас, кого не кинуло в жар або холод, хто не злякався, не відчув сорому чи провини, хто лишився спокійним – далі можете не читати, вам стаття не знадобиться.

Решту читаючих запрошую продовжити.

Нічого дивного. Переважно у випадках, коли нас хотіли виховати хорошими, то казали, з-поміж іншого: «Хороші дівчатка і хлопчики допомагають». І ставили в приклад, і самі той приклад демонстрували. Про те, що буває, якщо не допомагати, батьки зазвичай не говорять, та це і не завжди було потрібно. Авторитет мами і тата для маленької людини – річ вагома.

Мало хто з дорослих людей отримали у дитинстві дозвіл і найголовніше, досвід того, що можна сказати «ні», що підтримувати й допомагати можна не лише іншим, а й самим собі, що насамперед варто підтримувати себе улюблених.

Складність із самопідтримкою у наших широтах пояснюється ще і відсутністю рольової моделі. Не було в кого підглянути, навитися тому, як це: підтримувати себе. А підглянути не було у кого через те, що наші батьки і їх батьки, і батьки їх батьків походять із культури виживання.

Коли виживаєш, якось не до усвідомленої самопідтримки.

І ми усе це пам’ятаємо і носимо у власних тілах, повсякденних звичках, емоціях і думках.

Ще одна причина, яка суттєво впливає на те, як ми (не) підтримуємо себе та інших – належність до статі і гендеру. А точніше, на нас впливає суміш міфів емоцій, правдивої інформації і відвертої брехні навколо того, як виховуються хлопчики і як - дівчатка.

Сотні і тисячі жінок не лише в Україні змалечку зростають із переконанням, що вони мають спершу турбуватися про інших і тільки про інших. Недоїдаючи і недосипаючи. Спершу – партнер, брат, молодша сестра, чоловік, робота, діти, прибрати вдома, а от щоб про себе – то вже і часу якось не вистачає. І в тому місці, яке про підтримку себе, у багатьох жінок – бездонна порожнеча. І, природно, величезне бажання, щоб потурбувалися і підтримали – їх.

І знову ж, зіграла роль відсутність усе тієї ж самої адекватної рольової моделі. Прикладу когось із жінок у сім’ї, хто би підтримувала себе сама, або ж уміла прости і отримувати турботу й підтримку від інших.

Гендер – він не лише про жінок.

Ми, чоловіки, своєю чергою, дуже рано засвоюємо 2 речі.

Я чоловік, а отже - сильний, а отже - все сам умію.
Якщо я не справляюся сам – який же я чоловік?

В сухому залишку ми маємо чоловіків, які не вважають за потрібне (і звісно ж із несформованими навичками) просити про підтримку і отримувати її. Маємо чоловіків самостійних і самотніх, із непогамованим емоційним голодом і прагненням емоційного тепла. А без ресурсу цього тепла, неможливо чи то себе підтримувати, чи то надавати підтримку близьким людям.

Можна заперечити (і справедливо!) що усе не настільки печально, що мужчини і жінки поступово звільнюються від стереотипів і душевних ран, що звертаються у терапію, що навіть іноді звертаються чоловіки, і причому, вже значно частіше; що є люди, які навчилися підтримці і навчають цьому інших.

Але слон і досі в кімнаті. І варто його помічати, щоб усвідомлено прийти до двох питань:

Як я підтримую себе?
І як – іншого?

Що ж таке – самопідтримка і як це – себе підтримувати?

Уміння підтримувати себе наполовину складається із уміння себе слухати і наполовину – із навички робити собі добре там, де ви є.

Ще одна суттєва частина самопідтримки – це готовність і вміння брати час для себе улюбленого/улюбленої.

Слухаємо себе

Слухати себе – означає помічати свої бажання, потреби, тілесні стани.

Сформуйте звичку задавати собі три питання:

Як себе почуває моє тіло? Хоче воно спати, поїсти, випити води, порухатися, розім’ятися, щоб його погладили, сексу, якоїсь конкретної страви… І слухайте відповідь.
Як я можу себе підтримати просто зараз? Влаштуватися зручніше, подихати, попросити, щоб принесли улюблене яблуко, кави чи води, буквально спертися на стілець, стіну, підлогу…
Яку підтримку хочу від іншого? Поради, просто що мовчки посиділи поруч, щоби обійняли, взяли «на ручки», вислухали, сказали, що люблять.

Задаючи собі три ці питання ви навчаєтеся ясно і чітко усвідомлювати, що вам потрібно і чого ви хочете.

Розвиваємо навик робити те, що нас підтримує

Якщо приміром, вам стає краще і з’являються сили після їзди на велосипеді, то

Катайтеся регулярно. Виберіть день і час. Регулярність допомагає мозку сформувати нові нейронні зв’язки – закріпити підтримуючу звичку.
Час. Це може бути 10 хвилин, може бути 30 хвилин, а може і 40 секунд на будь-яку підтримуючу практику. Ви маєте-таки виділяти цей час на себе щодня. І цей час має належати вам і винятково – вам.
Фокусуйтеся на приємних емоціях і відчуттях. Вам подобається відчуття вітру в обличчя, тонусу в м’язах ніг і рук, відчуття приємної втоми після того, як ви відкатали свої кілометри? - зосереджуйте увагу на цих відчуттях, цій радості. Нашому тілу подобається приємне, і воно швидше навчається новому, коли ми свідомо спрямовуємо увагу на те, що приносить задоволення.

У наступній частині статті ми зосередимось на тому, як давати підтримку близьким людям.