Коли літери грають у хованки…

«Як можна так вчитися?!». У її голосі чувся розпач та розчарування. Нотки образи змушували повітря немов дзвеніти. Він сидів перед книгою обхопивши голову руками і не підводячи очі. «Читай ще раз!» - суворо промовила вона.  Він слухняно виконував завдання та нічого не виходило. Літери немов розбігалися у різні сторони. «Ні! Знову не так! Зберися! Ти ж не дурний! Але ти жах який лінивий!» - вона кричала від роспачу. А він… Він мовчки сидів в той час як сльози крапали на сторінки такої вже ненависної книги…

(із спогадів мого друга)

 

 

Останнім часом я багато пишу на своїй сторінці у Facebook. Та це не дивно. Ще з малечку я багато писала.  Спочатку загатки, які сама вигадувала, потім вірші і прозу. Особисті щоденники, ессе, роздуми… Я і досі потихеньку продовжую свою творчу діяльність. Та, як ви (ті хто то читає) могли помітити, з граматикою у мене стосунки досить важкі. Хтось скаже – лінь, хтось – безграмотність і неосвіченість… А я скажу особливість, яка має свою назву – дислексія. І, можливо у то важко повірити, та таких як я у світі вистачає. Та давайте почнемо спочатку.

 

Є у мене один дитячий яскравий спогад. Я тоді вчилася писати друкованими літерами. Вік – десь 4-5 років. Так от, літери я вже знала непогано, і як більшість дітей, які тільки-но оволоділи мистецтвом писати, я всіма силами вишкрябувала на аркушику своє ім’я. Літери були ще невпевнені і кривенькі, та я жах як старалася. І ось дошкрябавши до кінця я гордо несу показувати свій витвір мамі. А мама подивившись каже «неправильно». Моєму подиву не було меж. Я сиділа дивилася на аркуш і знов і знов перевіряла написане у пошуках помилки. Та не знайшла. Літери всі як треба. Порядок написання вірний. Тоді попросила маму написати мені як правильно. Мама написала зразок «НАДЯ». Я сіла і стала уважно перемальовувати. Доробивши я знову віднесла свій витвір мамі. Але вона знову сказала що я написала не вірно. І лише через декілька спроб мама сказала «Надя, не в ту сторону». Я придивилася і тоді тільки зрозуміла що казала мама. На аркуші замість «НАДЯ» я написала «ЯДАН» бо старанно виводила літери з права на ліво.

 

Для довідки, я шульга. І хоча після того випадку у моєму дитинстві я стала писати все ж з ліва на право, та й досі я чудово вмію писати дзеркально і для цього мені не треба докладати зусиль. І не просто писати. Дзеркальні написи я також читаю без проблем. А ще текст який лежить вверх ногами.

Так от… З самого дитинства з письмом, читанням та числами я не товаришувала. Точніше навіть не я з ними, а вони зі мною.

Читання то була справжня кара небесна. Починаючи читати я постійно губила літери. То відбувалося випадково. Мені справді було цікаво дізнатися що там написано.  Мама часто читала мені у голос і я слухала пластинки з казками. Та чогось саме від мене літери просто таки намагалися втекти. І щоб тримати їх у купі доводилося докладати величезних зусиль. От і виходило, що читала я неймовірно повільно, та ще й і втомлювалася швидко. Ніякого задоволення – одна мука.

Числа то окрема бідося… Вони, як і літери, також інколи глузували з мене. Та окрім цього моя здатність сприймати інформацію з права на ліво теж грала зі мною злі жарти. Бо часом замість написаного числа 14 я читала 41. Це відбувалося випадково і ненавмисно. Немов би мій мозок жартував зі мною. Та від тих жартів ой як прикро було.

Техніка читання, швидкий усний рахунок – це був для мене нічний кошмар. А ще граматика. По якійсь магічній випадковості я могла переписувати текст, максимально сконцентровано його перевіряти, але все одно загубити знак чи літеру. Таке враження, що вони грали зі мною у хованки. І от як їм пояснити що ця гра була дуже не доречною?  

Я намагаюся, та знову не виходить. А ще й від того «не виходить» і оцінки далекі від ідеалів. І від оцінок так соромно і так гірко. Почуваєш себе ну зовсім втраченим для освіти нещастям. Знову від гіркоти барахтатися і сильніше стараєшся, а виходить ще гірше. І саме сумне це те що й сам не розумієш чого так і пояснити що з тобою нікому не можеш. А у інших же чогось виходить… От так і котишся тишком нишком у прірву власної низької самооцінки…

З часом техніка читання нарешті перестала мене стресувати, бо її вже не перевіряли. Минуло трохи часу і видно родинна любов до книжок, яка йшла від мого дідуся до моєї мами, нарешті отримала шанс проявитися й у мені.

У 12 років я вперше отримала справжнє задоволення від читання. Я читала повільно, часто відкладала книгу у сторону щоб перепочити, та від відсутності потреби поспішати мене все більше і більше тягнуло дізнатися що там далі.  Ще трохи згодом я інтуїтивно підібрала ключик до свого мозку у розрізі читання. Я почала формувати зв’язки між словами і образами.  Завдяки своїй уяві я перетворювала слова у картинки і згодом навчила свій мозок робити це швидко. На тренування йшло багато часу і зусиль. Та я це робила не для оцінки і не від того що було таке завдання, а для себе. Тому можна було не нервувати і не поспішати. А ще допомогли шкільні списки літератури на літо. Кожного року ми отримували таких 2. Один з української літератури, а другий з зарубіжної. Списки величезні. А літо довге. Тож мама брала у бібліотеці для мене тони книжок які я підкоряла за допомогою власно-вигаданій системі (а за літо я долала приблизно 85% тих двох списків, а решту дочитувала вже у навчальному році).  

Правду кажучи система і досі працює справно. Читаючи я часто входжу в якийсь специфічний стан. Я не бачу слів, лише образи які линуть як картинки на кіноекрані. Тому інколи раптово зупинившись мені потім важко знайти те місце на сторінці до якого я дочитала.   J

Граматика у школі часто нагадувала зґвалтованого клоуна у анекдоті – і сміх і гріх. Особливо то стосувалося шкільних творів за які ставлять 2 оцінки – за зміст і граматику. Зміст – відмінно. Граматика – соромно й згадуватиJ. І от наче вчиш ті правила і ґвалтуєш той правопис, а потім раз… і знову весь твір червоного кольору J З часом ситуація стала налагоджуватися (тож зусилля були витрачені не дарма) та до ідеалу мені йой як далеко.

А що математика? У школі я з нею так і не налагодила стосунки. У результаті я була прикладом чистого гуманітарію. І лише вже у ВУЗі, саме за допомогою тих знань які я опановувала для свого фаху я змогла зрозуміти що зі мною і налагодити стосунки з цифрами.  

Так от… до чого цей екскурс по моїй біографії?

 

За своє життя я зустрічала різних людей і серед них були і ті кого відверто дратує моя особливість, ті хто ще не познайомившись тільки по граматиці ставив мені клеймо «тупої дівчинки», або вважав мої інтелектуальні здібності «нижчими за плінтус». У дитинстві деякі дорослі вважали мене лінивою чи байдужою до навчання. І сумно навіть не те що вони так вважали. Сумно те, що до певного віку я теж вважала себе якоюсь не правильною.

Все це відбувалося не через те що ті люди були злі. Це все відбувалося через не знання та не розуміння. У моєму дитинстві я жодного разу не чула того дивного слова «дислексія». Я не проходила діагностики на неї і не знала що вона існує. Хоча було безліч ситуацій які могли б наштовхнути дорослих на цю думку. У моєму інформаційному полі досить тривалий час існували міфи що люди які багато читають пишуть ідеально правильно, і що люди які не можуть добре читати чи писати або ліниві, або хворі.

Та справа у тому що дорослішавши, окрім упереджених, я зустрічала людей з подібними особливостями як у мене. У когось була краще ситуація з числами, а гірше з буквами, у когось навпаки. У когось виходило скорегувати свої особливості, а у когось ні. Та історії схожі. Схоже розчарування. І також тривалий час відсутність знання про те що ж таке дислексія і що з нею робити.

 

Отже, що то за звір?

Ще у радянські часи дислесію відносили до захворювання (та це не дивно, бо тоді до захворювань багато що відносилиJ). Та згодом довели, що це індивідуальна особливість особистості. Справа в тому, що сама по собі дислексія спостерігається у людей у яких не має порушення інтелекту. Вона проявляється лише у ситуаціях контакту з письмовим мовленням. Може мати різний рівень розвитку (від легкої форми до важкої) та за її існування часто відповідає особливість функціонування мозку. Якщо по простому – люди з дислесією просто сприймають інформацію по іншому. Серед тих у кого виявили цю особливість досить багато шульгів та амбідекстерів. Вона може передаватися спадково і головне, її можна корегувати. Просто важливо виявити її вчасно.

В саме поняття «дислексія» (за деякими джерелами) включає в себе:

Є вчені які категорично розмежовують ці поняття, розглядаючи їх окремо. Та суть не змінна. Це не хвороба, а особливість.

Як її можна розпізнати? Частково замислитися що вона присутня у вас чи близької вам людини можна якщо знайдете декілька співпадінь зі списком.

Звичайно, це не все. Та якщо виникає підозра то краще не ворожити на кавовій гущі, а пройти діагностику.

Бо навчати  діток з дислексією по стандарту – це вганяти їх у замкнуте коло стресу. Вони з усіх сил намагаються бути як всі і виконувати завдання правильно, а коли це не виходить сильно засмучуються. А оскільки їм властива яскраво виражена емоційна чуттєвість на фоні сильних емоцій ситуація лише погіршується. Такий тривали стрес звичайно негативно впливає на самооцінку і здатен зруйнувати впевненість у собі. Часто у дорослому віці мої знайомі дислектики відзначали що їм сором писати комусь, вони намагаються уникати ситуацій де може проявитися ця особливість і дуже хворобливо, з підвищеною чуттєвістю, реагують на критичні зауваження щодо помилок.

 Звичайно змінювати під таких дітей систему освіти навряд хтось будеJ , та не забуваємо що дислексія це особливість. А кожна особливість має свої сильні і слабкі сторони. Тож вчасна діагностика дозволяє навчитися використовувати сильні сторони і пом’якшити вплив слабких. А ще най головніше прийняти самого себе.

Сьогодні я пишу цей роздум-згадку бо хочу вірити що він може стати у нагоді комусь такому самому як я, або тим у кого у родині з’явиться на світ дитя з такою особливістю. Мені дуже хочеться вірити, що одного разу хибні міфи розчиняться. Що ми почнемо глибше дивитися у особистоті одне-одного і що,  не залежно від того чи є  дислексія чи ні, ви та ваші близькі зможуть знайти своє місце у світі і реалізувати себе.

 

На останок хотілося б додати лишень список тих знаменитих особистостей, хто також був дислектиком. Серед них (за знайденими даними) були і є Річард Брендсон, Стів Джобс, Пабло Пікассо, Стівен Спілберг, Кіану Рівз, Лів Тайлер, Агата Крісті (що не завадило їй стати королевою детективного жанру), Альберт Ейнштейн,  Шер (у якої дислексія була занедбана), Олександр Белл, Ганс Крістіан Андерсен (якого на початку літературної діяльності називали «безграмотним автором»), Томас Едісон та за деякими джерелами сам Леонардо да Вінчі…

Це не повний список звичайно. Та як на мене хороший приклад того що не варто зациклюватися на своїх слабкостях. А у тих випадках коли літери знов почнуть грати у хованки варто просто видихнути і... посміхнутися.