Щастя, як ціна успіху, або проект "надлюдина"

 

Одного дня до мене у консультаційну завітав клієнт. Якби мені треба було б його описати двома словами я б назвала його «містер-успіх». Хороша фізична форма, одягнутий у стилі smart casual, посмішка на всі 32 білосніжні зуби. Від нього просто віяло впевненістю та досягненнями. До мене він прийшов по рекомендації.

Це, напевно, була єдина причина через, яку він взагалі вирішив мати зі мною справу, бо, як пізніше виявилося, його дуже здивував мій вік (а я його молодша), зовнішній вигляд (светр, джинси і кеди) і відсутність, цитую, «лоску». Під лоском мій клієнт мав на увазі наявність бажання продемонструвати всі наявні у мене дипломи, сертифікати і статті, візитівки на дорогому папері і 20 хвилинний монолог на тему «чому я найкраща». Замість того він зустрів трошки сонного психолога (бо була 08.00 ранку і про зустріч ми домовилися напередодні у вечері), який допивав другу філіжанку кави і при знайомстві фактично весь опис у стилі «про себе» умістив у фразі «Доброго ранку. Мене звати Надія. Я практикуючий психолог. Як я можу до Вас звертатись?». Візитівки я взагалі забула.

Можливо саме через це на тій першій зустрічі мій клієнт вирішив перевірити «мою кваліфікацію», бо окрім питань про мій досвід роботи (а це питання насправді корисні), він також трошки прогнав мене по основам психології (сам дуже ерудований і багато читав). І тільки тоді коли пересвідчився, що я «здала іспит на відмінно» таки повернувся до суті запиту.

Мій клієнт виявися менеджером і керівником у одному флаконі. Працюючи менеджером по проектам у одній великій компанії він паралельно мав ще власний бізнес. Дуже активний, постійно у русі. По суті 2 роботи, участь у соціальних проектах, конференціях (а там і спікер і учасник), менторство, викладання, волонтерство, спортивні досягнення, власні блоги і активне життя у соц. мережах. І скрізь перший, кращий, блискучий, незамінний і бажаний. А ще родина. Здавалося б нашо йому той сонний психолог? Він і сам міг би мені багато розповісти. Та останнім часом йому стало важко все встигати.

 «Розумієте, мені вас порадили. Мій друг каже, що ви можете допомогти мені розібратися з time-management». Друг і справді надав інформацію правильну. Я розробила тренінги і коуч-программу по управлінню часом ( знаю на власному досвіді, яка то халепа перевантаження і неправильний розподіл ресурсівJ).  Та ще мій досвід підказує, що самого навчання у цьому напрямку мало. Так, є схеми та алгоритми за якими можна вибудовувати досить міцну і життєздатну структуру ефективного витрачання часу. Та у таких питаннях завжди є 2 варіанти: або універсальність з мінімальним витрачанням часу на опанування (у якій мінімум гнучкості, шаблонність, готові рішення, які покривають тільки окремі сфери життя), або індивідуальний підхід на, який витрачається більше часу (проте система більш гнучка, покриває практично всі сфери життя і дозволяє в подальшому людині свідомо витрачати власний час, як ресурс). Та от біда в тому, що другий варіант вимагає відповіді на ряд питань і необхідність дізнатися більше про самого клієнта (його структуру особистості, індивідуальні особливості, мотиви) і це вже не кажучи про специфіку діяльності. Отже після нашої першої зустрічі клієнт пішов з кабінету думати над тим чи варто мати зі мною справу, і якщо так то за яким з запропонованих варіантів ми працюємо.

Ми почали роботу. І він обрав другий варіант (глибший). Працювали ми досить довго, та не в тому суть. Справа в тому що протягом тривалої роботи і нашого «знайомства» блискуча і яскрава декорація (так сам назвав її мій клієнт) почала трошки відходити у бік. Мене впустили «за лаштунки» і там виявилося не все так зоряно і без лоску. Життя містера-успіх складалося переважно з треба і необхідно. Нескінченний список справ, потік досягнень і нових цілей. Постійна гонитва за міфічною вершиною і те зрадливе відчуття, що «ще одна перемога і я відчую щастя». Та перемога наставала, а щастя тривало не довго. І ось ейфорія від досягнутого скінчилася, щастя розвіялося, а значить треба бігти далі. Загалом його спілкування зі мною нагадувало звіт про виконані роботи і досягнення. Він чітко і в деталях описував що робив і що виконав, до яких висновків дійшов у роботі чи спорті. І весь час у мене виникало відчуття, що я «маю сказати йому який він молодець». Та у цих бесідах не було почуттів, а лише суха інформація. Не було роздумів про щось окрім перемог. Не було його самого, як особистості. Він постійно дивився на світ і очікував підтвердження власної значущості і для цього був готовий на нові звершення. А ще родина. Блискучість і лоск не розповсюджувались на цю сферу його життя. Точніше, для зовнішнього світу навіть там вмикались софіти. Та це була лише декорація. У стосунках море непорозумінь та образ. І незадоволення та не прийняття. Та до мене прийшли не за тим. До мене звернулися стосовно управління часом. Тож ми працювали за запитом.

Я виконала свою місію. Допомогла навести лад у справах та розставити прерітети. Настав той день, коли він вийшов з консультаційної в останнє, а я пірнула у інші свої справи.  Та пройшов рік і він знову з’явився на порозі. І в цей час по іншій причині. Дивно казати та він сердився на мене. І тому прийшов. Не через колишній запит. Система працювала справно. А сердився через те, що під час нашої роботи раптом почав усвідомлювати на скільки сильно він залежить від інших людей, від їх оцінки та похвали. Наскільки сильно його дратує не ідеальність світу і близьких. І з’явилося відчуття (що було для нього в новинку) що щось тут не так. Він прийшов розібратися. Він прийшов в терапію. І хоча конкретно сформованого запиту у нього не було (мабуть у перше) в середині було щось дивне і невловиме. Щось що бентежило і немало назви. Ми почали роботу і «заходили скрізь»: і у роботу, і у хоббі, і у стосунки з дружиною, дітьми, родиною. І ось що цікаво… Працюючи з моїм клієнтом я знайшла те, що часто бачу у вихованні сучасних дітей – виховання генія і успішної людини.

Школи і студії раннього розвитку у які ходять навіть немовлята. Безліч секцій, курси читання для 3-х річних і англійськакитайськафранцузька (і т.д.) для 2хрічних. Викладачі музики для дітей від 18 місяців. Це тільки натяк на ту кількість студій, якими зараз перенасичений ринок. І головний девіз скрізь «поспішайте, бо потім буде пізно…». Пізно виховати генія, виростити зірку, успішну людину і самого-самого. І матусі (рідше тата) поспішають. Вони записують своїх дітей на безліч занять, ледь встигаючи їх туди возити. Сидять ночами спільно виконуючи завдання. Дратуються коли не бачать зіркового результату. Змінюють вчителів, тренерів, студії. Беруть додаткові заняття. А потім хваляться, часто трошки перебільшуючи J, досягненнями власних малят серед інших мам.

 Карате, гімнастика, фігурне катання, танці, малювання, модельні студії для дітей, музика, хокей, футбол, наукові кружки для самих маленьких… У малят заповнений весь день. Окрім садочку (а інколи замість нього школи розвитку) ще 1-2 секції на день. І все заради майбутнього, заради дитини, щоб надати їй поштовх у успішну самореалізацію. Бо всебічний розвиток - це дуже важливо.

Так настає час іти до школи. Та навантаження не падає. Навпаки, окрім успішності у позашкільних заняттях (яких рідко стає менше), треба ще бути найкращим у навчанні. І ось нічні виконання домашніх завдань, репетитори, факультативи. І все заради оцінки (101112). Звичайно час від часу діти ходять у гості. Звичайно їздять відпочивати. Та навіть там вони мають бути першими і кращими (у поведінці, зовнішньому вигляді і при демонстрації власних вмінь). А далі ВНЗ, і бажано найкраще. І факультет - найперспективніший. А краще 2-3 вищі освіти. І ідеально коли отримані паралельно, а не по черзі.

Гонитва гонитва гонитва. Треба встигнути, треба поспішати. Якщо встигаєш – оплески і визнання, а як ні? Я часто спостерігаю це у житті та у консультаційні… сварки і сльози через оцінку, за 2 місце на конкурсі, за програш твоєї команди. І це не тільки у дітей. Батьки самі переживають поразку своїх чад досить болюче. Так наче це їх власна…

На превеликий жаль зараз багато батьків граються у «проект зверх людина». І раніше їх теж було не мало. Вони не звертають увагу (а часто просто не знають) на закони розвитку особистості дитини. Ігнорують той факт, що розвиток поступовий і поетапний, і не можна перескочити через якийсь етап. Не можна пришвидшити розвиток. Будь-яка занадто активна і не правильна стимуляція може призвести то дуже негативних наслідків. Але це мало кого зупиняє. Всі хочуть виховати генія. І тому ставлять геніїв у приклад. Та чомусь забувають, що більшість геніїв визнаних людством мало хто так активно стимулював. Вони просто росли і розвивалися проживаючи власні етапи життя. Без перевантажень зі сторони дорослих. І стали геніями в тому, що насправді любили. Любили вони самі, а не мами і тата. Бо на жаль батьки часто намагаються реалізувати власні мрії та фантазії у своїх дітях, не даючи їм змогу самим мріяти і самим обирати.

Сумно та ми дорослі часто під всебічним розвитком чомусь розуміємо інтелектуальний та фізичний. Та забуваємо про духовний, психологічний, творчий та звичайні побутові навички для життя. Під девізом «все найкраще дітям» ми купляємо безліч іграшок на всі випадки життя, не давши можливості граючись звичайною палицею створити у своїй уяві справжнісінький ескалібур. Ми заповнюємо час безліччю секцій і не даємо змогу просто походити без діла дитині, понудьгувати, половити мурах, по спостерігати за хмарами чи пострибати по калюжам під дощем. І головне питаючи, як пройшов день, ми часто маємо на увазі досягнення у студіях, секціях, школі чи ВУЗі, замість почуттів, відкриттів і роздумів.

Так, у дітей теж є роздуми, і філософські питання. Є проблеми і турботи. Їх, дитячі і здавалося б мізерні з висоти дорослого погляду. Та для них - це серйозно, це важливо і інколи наче кінець світу. Ми часто кажемо «залиш тарілку. Я помию. Іди вчись». Але варто було б дати змогу її помити. І допомогти по дому. І навчитися готувати і обслуговувати себе. Бо потім буде важче. Бо потім все одно доведеться.

Ми часто ділимо світ на чорне і біле, успіх і поразку і привчаємо до цього дітей. Не помічаємо їх почуттів і тим самим привчаємо і їх не звертати на почуття і переживання жодної уваги. Навчаємо фактам і формулам замість того, щоб навчити думати і розмірковувати, аналізувати. Приділяємо величезну увагу зовнішності замість того, щоб формувати ще й внутрішню красу.

Ми вчимо дітей конкурувати та перемагати, а не дружити і співпрацювати, товаришувати і просто поважати один одного. У цій гонитві вперед за нагородами ми забуваємо про найважливіше – почуття та ніжність. Обійми і довгі бесіди перед сном (про саме таємне і саме важливе для тендітної дитячої душі), підтримку і ніжність, стійкість перед труднощами, цінність родини. Ми привчаємо, що успіх понад усе. Що можна не прийти на родинне свято, відкласти поїздку до бабусі і все заради перемоги. Та за все потім треба платити.

Настає день і вони виростають. І повірте далеко не всі з них генії. Люди, які не вміють дружити. Люди які не вміють кохати і приймати. Вони забувають про важливі дати близьких. Не вміють відпочивати. І головне не знають самих себе. Все їх життя – це гонитва за недосяжною вершиною, бо та яку вони досягли більше не варта уваги. Це список справ, за яким не видно себе самого. Часто пустка у душі. Це пошук оплесків, щоб відчути себе потрібним, цінним і відсутність відчуття власної цінності і значущості у середині. Їм завжди треба хтось інший, щоб відчувати власну присутність у цьому світі і головне власну важливість.

Дехто з них успішний у бізнес сфері. А дехто так і не реалізував себе бо звик йти за батьками і їх «треба». Та всіх їх об’єднує не вміння будувати близькі стосунки з людьми і відсутність відчуття щастя. У стосунках вони шукають ідеал і правильність, лоск, яким самі прагнуть осліпити оточення. І до того моменту поки їх партнер стоїть на відстані і не помітні його «вади і недоліки» все чудово. Та варто тільки наблизитись і чудовий фасад з тріском падає і розбивається. Їм важко прийняти той факт, що ідеальних людей не існує. Бо їм важко прийняти власну не ідеальність, яку вони ховають «за лаштунками».

Ось тут і починається руйнування себе і ближнього через стосунки. Докори, що партнер не схожий на ідеальну картинку, намагання перевиховати, неприйняття своїх «вад» і «косяків» і головне… емоційна пустка. Яскравість образу ззовні, часто є просто маскою, яка прикриває постійний емоційний голод (який неможливо наситити) і нездатність самому щось відчувати. Такі люди вміють більше складати враження ніж бути. Їм важко у цьому світі і з ними важко бути поруч.

Смішно та сумно, бо можна навчитися управлінню часом, малювати і танцювати. Можна розвинути аналітичне мислення і силу волі. Можна пробігти марафон і переплести Босфор. Та дуже важко навчитися відчувати тоді коли багато років навіть на натяк їх присутності не зверталося жодної уваги. Важко прийняти себе таким як є, коли багато років намагався бути таким яким тебе хочуть бачити. Важко зняти маску і стати собою.

Я ні в якому разі не хочу сказати що успіх то погано. Ні, успіх просто буває різним. І той вид успіху за який розплата – щастя і гармонія у душі, то не справжній успіх. То театральна постановка чи вистава, вдало зіграна роль.

Саме тому, дорогі батьки, не варто робити зі своїх дітей «зверх людину», не слід здійснювати через них свої мрії та амбіції. Ваші діти мають мати власні і реалізовувати їх. А ви займіться собою! Своїм розвитком і своїми досягненнями та самореалізацією. А дітям не заважайте розвиватися. Підтримуйте їх, любіть і грійте власним душевним теплом – це краще будь-якої секції на світі і важливе всього. Бо настане день і вашим дітям доведеться використати всю любов, яку ви в них вклали даруючи її своїм родинам, дітям і навіть вам.

 

А що стосовно клієнта… Ми ще працюємо. Я вдячна йому за дозвіл написати цей роздум. І вірю, що все буде добре. ;)