Діти грались у війну. Дідусь покликав онука і порадив пограти у мир. Через декілька хвилин внук повернувся і запитав: «А як гратися у мир?» Перемикаючи радіостанції у пошуках новин дідусь думав: «Пора нам перестати воювати, щоб дітвора вчилась грати у мир.»
Отих п’ять волосин, що вперто стирчали, мене все більше дратували, а ще більше те, що я не могла доторкнутись до твого волосся і пригладити його. Ну нарешті, принесли каву з тістечками, хоча ти запрошував мене, цитую: «суто на філіжанку кави».
– Як твоя робота? – як завжди, серію банальностей почав ти.
– Все добре. Зараз працюємо над новим проектом.
– Багато грошей треба для реалізації?
– Десь тисяч з 28.
– Ясно. Думаю, спонсора ви вже знайшли. А як успіхи в навчанні?
– Теж все в порядку. Написала вчора статтю на конференцію в Австрії. Дуже сподіваюсь поїхати. Розкажи, як у тебе справи, а то все про мене, та про мене.
– У мене теж все гаразд. Як твоє хоббі? Вистачає часу?
Ну, навіщо ж так єхидно? Я і так знаю, що для тебе «малювання» – це пуста трата часу. Та й від моєї роботи ти не в захопленні. Навіщо ж тоді питаєш? Бо так годиться?
– А давай, знімемо маски професії, статусу, зрештою – іміджу… давай хоч з годину пограємо себе. Давай?.. Я знала, що ти погодишся.
– Але є один нюанс: я не знаю правил цієї гри.
Як часто ми граємо чужі ролі, іноді навіть не можемо розібратись, де маска, а де моє справжнє «я».
Коханий, зумій серед багатьох ролей свого життя не загубити себе. Спробуй відірватись від клопотів життєвих і прислухатись до свого серця. Воно завжди підказує правильно.
Ти так ніжно взяв мою руку і тихо промовив:
– Я хочу відкрити тобі таємницю: ти для мене найдорожча. Мені так приємно з тобою спілкуватись! Я знаю, я ніколи раніше не казав тобі цього вголос. Ми ж наче просто друзі. Хоча ти завжди повторюєш, що не віриш у дружбу між хлопцем і дівчиною. Знаєш, я вже теж давно в неї не вірю. Я кохаю тебе!..
За три години двоє постатей не поспішаючи йшли старою бруківкою нічного містечка. Час від часу блискавка освітлювала їм дорогу. Рясний літній дощ робив бруківку мокрою та слизькою, тому він міцно тримав її за руку. Двоє дорослих людей опівночі згадали глибоке дитинство, коли вибігали «на дощ», щоби по швидше вирости. Люди з парасольками здивовано дивилися на двох закоханих, які весело сміялися, витираючи краплі дощу з кінчика носа. Сьогодні, їм не було ніякого діла до перехожих – сьогодні вони грали себе…